четвер, 28 вересня 2017 р.

25 років Піккардійській терції: політ нормальний

5 вересня в Києві відбулася прес-конференція, присвячена виходу довгоочікуваного нового компакт-диску «Лети» найвідомішого акапельного українського колективу — «Піккардійської терції». Була і друга причина: в цьому році колектив святкує своє 25-річчя, тож хлопці проанонсували свій перший концерт, присвячений цій даті, він відбудеться 30 вересня в Києві, на головному концертному майданчику країни — великій сцені Національного палацу мистецтв «Україна».

Чверть сторіччя — великий термін для будь-якого колективу, ще дивніше, що востаннє склад групи змінювався аж 22 роки тому, що майже неможливо для естради, року чи джазу. Творчі особистості взагалі, а артисти — зокрема — зазвичай мають дуже мінливу вдачу. Вони легко чимось захоплюються, розчаровуються, ображаються, переживають, що їх мало люблять, вимагають постійної уваги і таке подібне. Бувають винятки, але зазвичай такі вони, то є особистість професії, необхідні, по суті, для неї риси. Тому мало які музичні гурти існують довго, та ще й в незмінному складі. Мені давно і цікаво було, як такого можна досягнути, тож я і звернувся до людей, найперше відповідальних за атмосферу в колективі: художнього керівника Володимира Якимця та директора Романа Климовскього. І якщо перший — публічна людина, його добре знають і глядачі, і журналісти, то Роман майже завжди лишається «поза світлом рампи». Між тим, на ньому лежить важкий тягар адміністрування життя групи: влаштування окремих концертів та цілих гастрольних турів, поселення, транспортування, матеріальна частина випуску тих самих CD, клопіт про прибутковість проекту і т. ін. Як я розумію, директор музичного колективу a priori не може буди байдужим до музики. Таким і є Роман: ми з ним зустрічалися на всіх Alfa Jazz Fest, частіше, ніж будь з ким ще з групи. Особливо я пам’ятаю, як сяяло його обличчя на довгому виступі Пета Метіні (Pat Metheny). Тож я скористався нагодою прямо після прес-конференції спитати відразу обох, як вирішується задача створення комфортної роботи колективу. Частково на це питання півгодиною раніше відповів Славко Нудик: «Ми даємо право на помилку кожному з нас». Тепер ми можемо знати думку найбільш відповідальних осіб. 

Володимир Якимець. Є розподіл праці: ми займаємось творчістю, а Роман — продажем цієї творчості. З ним ми знаємось з 94-го року. Тоді ми всі працювали у «Дзизі». І коли в нас закінчився контракт з МО «Дзиґа», він пішов разом з нами. Ми можемо йому довірити будь-що, навіть своє нерухоме майно. Але питання в іншому: або ти робиш бізнес, або ти робиш творчість. Якщо це вдається якось поєднати — чудово. Але якщо ти робиш творчість, але при тому зважуєш, що продається, а що — ні, то в тому є частина кон’юнктури. Ти вибираєш свій шлях. Ми з самого спочатку зійшлися на тому, що займаємось творчістю, тією музикою, яка нам подобається. А решта — як виходить.

— Романе, як втримати разом таку купу творчих людей?
Роман Климовський.  Дуже просто — тим треба жити. Ти думаєш, що то — дуже солодко?

— Думаю — ні, тому й питаю. На сайті нема райдеру. Чому?
Р.М. Технічний райдер обговорюється з кожним замовником, з технічною службою. Прописати можна хоч 5-зірковий готель. А де він є? Часом ти тисячу кілометрів у дорозі тільки надієшся, аби був душ і ліжко. Проект до проекту це все обговорюється, враховуються різні чинники. Якщо ти щось калькулюєш взимку, то треба мати на увазі, що якісь зали можуть не опалюватися. І якщо ти даси відспівати колективу в такому залі, то через 3-4 дні буде половина хворих.

— В вас було кілька турів невеличкими містами України, при тому концерти відбувалися кожен день — це ж дуже важко?
В.Я. Це нам треба розуміти: чи погоджуватись, чи ми витримаємо. Можливо, ще 15 років тому ми б відмовились, сказали: «Давайте поділимо — сім днів і ще сім». Але за 25 років ми вже виступали в таких різних залах, при таких апаратах, що нам не страшно заїхати в будь-яке місце і заспівати. З іншого боку, тепер нам би вже хотілося в силу вже якоїсь певної поваги до себе, популярності і досвіду мати добре технічне забезпечення, тому що від цього залежить якість звучання. Ми ж не будемо глядачеві пояснювати, що два монітори не працюють, третій — свистить, четвертий — шипить. Він піде скаржитися не до організаторів, а до виконавців. Тому найперше ми дивимось на технічне забезпечення, а побутові умови — по можливості.

— Не може бути, аби в колективі не бувало конфліктів. Як вирішуєте?
Р.К.  Важливо історію конфлікту не тримати в собі. Тримати карти відкритими. Тоді ти можеш пояснити свою позицію, показати історію такою, якою вона є. А інколи ти не маєш можливості або сили переконати, як є правильніше. По-різному буває.

— Як ви перевіряєте зали? Приїжджаєте особисто?
Р.К.  Ну, ми ж маємо купу друзів. І якщо «Тік», скажімо, за півроку перед тим був в тих місцях, де ми давали концерти, то ми так само можемо подзвонити, спитати ситуацію. Мікрофони в нас завжди свої, інколи можемо свій пульт узяти. Завжди ці речі обговорюються. І давайте пам’ятати, що ми живемо в ХХІ сторіччя, в епоху Інтернету, і зараз районні центри часом мають фотогалереї із своїми залами.
В.Я. Інколи вони не відповідають дійсності.
Р.К.  Так, але це вже — реалії життя.

— Запитати в місцевих знайомих, який зал, чи розклеєні афіші — то нормальна практика?
Р.К.  Так. Добре, коли ти працюєш з організатором, якого знає 10-15 років. Ти маєш певну довіру, знаєш потенціал людини. Наприклад, в Калуші єдиний зал, але 3 чи 4 роки тому ми робили там концерт з іншою людиною.

— У ManSound за останні роки змінилися двоє учасників. Що вас тримає разом?
В.Я. В нас різна музика. У ManSound кожен є солістом, і соліста, у принципі, можна знайти. В нас інша стилістика: бас, група супроводу і два солісти. Уяви собі: є умовний гітарист, він є один, він грає акорд з трьох струн, але він є один. А тут один акорд грають троє чуваків. Щоб зробити «гітару», потрібен час. Я, Роман Турянин і Андрій Шавала рік притиралися один до одного. Тому міняти людей — то дуже важко. Хоча деколи зміни ідуть на краще: от ми змінили студію — то результат є.

— Я не спостерігаю сольні проекти в учасників групи. Чому так?
В.Я. Дивись: якби ми були західною групою, то ми б записали альбом, ми б зробили промо-тур і продавали б його. І протягом п’яти років займалися сольними проектами. В Україні ми реально можемо заробити лише на концертах, і якщо ти хочеш сольний проект, то лише на пілотному рівні і в межах Львівської області, бо на більше не матимеш часу.

— Володимире, чи не страждає самолюбство від того, що вся увага на двох солістах, а художній керівник — то ти?
В.Я. Мене, як мінімум, точно всі впізнають. 

— В вас дуже широкий жанровий діапазон: класика, фольклор, джаз, рок, естрадна музика, тобто вибір матеріалу безмежний. Як ви визначаєте, що співати?
В.Я. Подобається чи не подобається. Іншої стратегії нема. І матеріал може принести будь-хто.
Р.К.  Роман Турянин дуже багато акапельної музики слухає. Він може закинути один-два треки, які не відразу розумієш, але коли прокручуєш кілька разів, то враження таки складається. І доопрацьовується матеріал спільними зусиллями в репетиційному періоді.
В.Я. Останні чотири роки аранжуванням активно займається Андрій Капраль. В основному, то робимо він і я. Пишемо музику я і Славко Нудик. Але композитор не співає всі голоси, тому протягом репетицій багато що змінюється.

— Робота в хорі і в секстеті — вона різна?
В.Я. Так. Бо, по-перше, в хорі є свій керівник. По-друге, в хорі чотири партії, в кожній — п’ять-шість чоловік. І вони можуть доповнювати один одного або ховатися один за одного. А в нас — лише шість голосів, і як один пропаде, то зникне загальна канва. В цьому плані важче.

— А матеріал змінюється протягом виконання?
В.Я. Я вважаю то неправильним. Є репетиційний період, коли остаточно складається аранжування. І якщо в Андрія, наприклад, є сольний імпровізаційний шматок, в нього є гармонія, він сам може щось придумувати: чи тромбоном, чи трубою заспівати. Але є певна канва. Так само із Славком.

— На 10-річний ювілей телеканал 1+1 зробив про вас фільм, де розповідалося, що поза межами роботи ви майже не спілкуєтесь. Як це?
В.Я. Ну, якщо у тебе кожен будень день — репетиції, а суботу-неділю — як правило — концерти, то хочеться деколи і відпочити один від одного. Тоді ти довше проживеш, як колектив. Це одна з причин музичного довголіття: треба вміти працювати і треба вміти відпочивати.

Текст — , фото — Ірина Баранська-Вороніна,

Немає коментарів: