
Чверть сторіччя — великий термін
для будь-якого колективу, ще дивніше, що востаннє склад групи змінювався аж 22
роки тому, що майже неможливо для естради, року чи джазу. Творчі особистості
взагалі, а артисти — зокрема — зазвичай мають дуже мінливу вдачу. Вони легко
чимось захоплюються, розчаровуються, ображаються, переживають, що їх мало
люблять, вимагають постійної уваги і таке подібне. Бувають винятки, але
зазвичай такі вони, то є особистість професії, необхідні, по суті, для неї
риси. Тому мало які музичні гурти існують довго, та ще й в незмінному складі. Мені
давно і цікаво було, як такого можна досягнути, тож я і звернувся до людей,
найперше відповідальних за атмосферу в колективі: художнього керівника Володимира Якимця та директора Романа Климовскього. І якщо перший —
публічна людина, його добре знають і глядачі, і журналісти, то Роман майже
завжди лишається «поза світлом рампи». Між тим, на ньому лежить важкий тягар
адміністрування життя групи: влаштування окремих концертів та цілих гастрольних турів, поселення,
транспортування, матеріальна частина випуску тих самих CD, клопіт про
прибутковість проекту і т. ін. Як я розумію, директор музичного колективу a priori не може буди байдужим до
музики. Таким і є Роман: ми з ним зустрічалися на всіх Alfa Jazz Fest, частіше, ніж будь з ким ще з групи. Особливо я
пам’ятаю, як сяяло його обличчя на довгому виступі Пета Метіні (Pat Metheny).
Тож я скористався нагодою прямо після прес-конференції спитати відразу обох, як
вирішується задача створення комфортної роботи колективу. Частково на це питання
півгодиною раніше відповів Славко Нудик:
«Ми даємо право на помилку кожному з нас». Тепер ми можемо знати думку найбільш
відповідальних осіб.

— Романе, як втримати разом таку купу творчих людей?
Роман Климовський. Дуже просто — тим треба жити. Ти думаєш, що
то — дуже солодко?
— Думаю — ні, тому й питаю. На сайті нема райдеру. Чому?
Р.М. Технічний райдер обговорюється з
кожним замовником, з технічною службою. Прописати можна хоч 5-зірковий готель.
А де він є? Часом ти тисячу кілометрів у дорозі тільки надієшся, аби був душ і
ліжко. Проект до проекту це все обговорюється, враховуються різні чинники. Якщо
ти щось калькулюєш взимку, то треба мати на увазі, що якісь зали можуть не
опалюватися. І якщо ти даси відспівати колективу в такому залі, то через 3-4
дні буде половина хворих.
— В вас було кілька турів невеличкими містами України, при тому концерти відбувалися кожен день — це ж дуже важко?
В.Я. Це нам треба розуміти: чи погоджуватись,
чи ми витримаємо. Можливо, ще 15 років тому ми б відмовились, сказали: «Давайте
поділимо — сім днів і ще сім». Але за 25 років ми вже виступали в таких різних
залах, при таких апаратах, що нам не страшно заїхати в будь-яке місце і
заспівати. З іншого боку, тепер нам би вже хотілося в силу вже якоїсь певної
поваги до себе, популярності і досвіду мати добре технічне забезпечення, тому
що від цього залежить якість звучання. Ми ж не будемо глядачеві пояснювати, що
два монітори не працюють, третій — свистить, четвертий — шипить. Він піде скаржитися
не до організаторів, а до виконавців. Тому найперше ми дивимось на технічне
забезпечення, а побутові умови — по можливості.
— Не може бути, аби в колективі не бувало конфліктів. Як вирішуєте?
Р.К.
Важливо історію конфлікту не тримати в собі. Тримати карти відкритими. Тоді
ти можеш пояснити свою позицію, показати історію такою, якою вона є. А інколи
ти не маєш можливості або сили переконати, як є правильніше. По-різному буває.
Р.К.
Ну, ми ж маємо купу друзів. І якщо «Тік»,
скажімо, за півроку перед тим був в тих місцях, де ми давали концерти, то ми
так само можемо подзвонити, спитати ситуацію. Мікрофони в нас завжди свої,
інколи можемо свій пульт узяти. Завжди ці речі обговорюються. І давайте пам’ятати,
що ми живемо в ХХІ сторіччя, в епоху Інтернету, і зараз районні центри часом
мають фотогалереї із своїми залами.
В.Я. Інколи вони не відповідають
дійсності.
Р.К.
Так, але це вже — реалії життя.
— Запитати в місцевих знайомих, який зал, чи розклеєні афіші — то нормальна практика?
Р.К.
Так. Добре, коли ти працюєш з організатором, якого знає 10-15 років. Ти маєш
певну довіру, знаєш потенціал людини. Наприклад, в Калуші єдиний зал, але 3 чи
4 роки тому ми робили там концерт з іншою людиною.
— У ManSound за останні роки змінилися двоє учасників. Що вас тримає разом?
В.Я. В нас різна музика. У ManSound кожен є солістом, і соліста, у принципі, можна знайти.
В нас інша стилістика: бас, група супроводу і два солісти. Уяви собі: є умовний
гітарист, він є один, він грає акорд з трьох струн, але він є один. А тут один
акорд грають троє чуваків. Щоб зробити «гітару», потрібен час. Я, Роман Турянин і Андрій Шавала рік притиралися один до одного. Тому міняти людей —
то дуже важко. Хоча деколи зміни ідуть на краще: от ми змінили студію — то
результат є.
— Я не спостерігаю сольні проекти в учасників групи. Чому так?
В.Я. Дивись: якби ми були західною
групою, то ми б записали альбом, ми б зробили промо-тур і продавали б його. І
протягом п’яти років займалися сольними проектами. В Україні ми реально можемо
заробити лише на концертах, і якщо ти хочеш сольний проект, то лише на
пілотному рівні і в межах Львівської області, бо на більше не матимеш часу.
— Володимире, чи не страждає самолюбство від того, що вся увага на двох солістах, а художній керівник — то ти?
В.Я. Мене, як мінімум, точно всі
впізнають.
— В вас дуже широкий жанровий діапазон: класика, фольклор, джаз, рок, естрадна музика, тобто вибір матеріалу безмежний. Як ви визначаєте, що співати?
В.Я. Подобається чи не подобається. Іншої стратегії нема. І матеріал може принести будь-хто.
— В вас дуже широкий жанровий діапазон: класика, фольклор, джаз, рок, естрадна музика, тобто вибір матеріалу безмежний. Як ви визначаєте, що співати?
В.Я. Подобається чи не подобається. Іншої стратегії нема. І матеріал може принести будь-хто.
Р.К.
Роман Турянин дуже багато акапельної музики слухає. Він може закинути
один-два треки, які не відразу розумієш, але коли прокручуєш кілька разів, то враження
таки складається. І доопрацьовується матеріал спільними зусиллями в репетиційному
періоді.
В.Я. Останні чотири роки аранжуванням активно
займається Андрій Капраль. В основному, то робимо він і я.
Пишемо музику я і Славко Нудик. Але
композитор не співає всі голоси, тому протягом репетицій багато що змінюється.
— Робота в хорі і в секстеті — вона різна?
В.Я. Так. Бо, по-перше, в хорі є свій
керівник. По-друге, в хорі чотири партії, в кожній — п’ять-шість чоловік. І вони
можуть доповнювати один одного або ховатися один за одного. А в нас — лише
шість голосів, і як один пропаде, то зникне загальна канва. В цьому плані
важче.
— А матеріал змінюється протягом виконання?
В.Я. Я вважаю то неправильним. Є
репетиційний період, коли остаточно складається аранжування. І якщо в Андрія, наприклад, є сольний
імпровізаційний шматок, в нього є гармонія, він сам може щось придумувати: чи
тромбоном, чи трубою заспівати. Але є певна канва. Так само із Славком.
— На 10-річний ювілей телеканал 1+1 зробив про вас фільм, де розповідалося, що поза межами роботи ви майже не спілкуєтесь. Як це?
В.Я. Ну, якщо у тебе кожен будень день —
репетиції, а суботу-неділю — як правило — концерти, то хочеться деколи і
відпочити один від одного. Тоді ти довше проживеш, як колектив. Це одна з
причин музичного довголіття: треба вміти працювати і треба вміти відпочивати.
Текст — Олександр Зубко, фото — Ірина Баранська-Вороніна, Олександр Зубко
Текст — Олександр Зубко, фото — Ірина Баранська-Вороніна, Олександр Зубко
Немає коментарів:
Дописати коментар